главная /хорошая музыкa / хорошее кино / хорошие книги / хороший юмор / хорошие фото / хорошие видеоролики
Океан Ельзи - Dolce Vita [2010]
Альбом етнографічної лірики від Океану Ельзи, який має викликати почуття сорому в українському шоу-бізнесі.
Слова про сором – то пряма мова Вакарчука на презентації диску, завдання якого (за його словами) – "викликати в українського шоу-бізнесу почуття сорому, якщо він, звичайно, ще залишився". Соромно має бути Вакарчуку, який вже остаточно перетворився на українську версію російського актора Безрукова, який своїм сусальним голосочком проповідує катехизиси Царства Небесного і після Пушкіна та Єсєніна вже збирається зіграти Висоцького.
Вакарчук також поліз не в свою парафію. Краще б він лишався на території любовної лірики (яскравий приклад тутешня "Королева"), де він ще мав, що сказати, а не ліз перелазом у позу пропагандиста вищих цінностей, вважаючи, що ракенрол – ще живий ("З тобою") і що це – музика протесту. Тим більше, що Вакарчук замість того, щоб щось робити тут і зараз, лише спонукає до чогось у майбутньому, а це вже давня хвороба української поезії.
Вакарчук, не маючи міри, остаточно перетворився на етнографічний фейк. Підстаркуватий і допотопний (яким ще може бути попса-рок?), який може хвилювати лише дівчаток молодшого шкільного віку своїми героїчними рухами в позі дикого пафосу.
Оскільки, так звана протестність є фейком і нічого нового Вакарчук вже не може відкопати зі своїх талантів – наголос альбому частково робиться на так званий драйв, бо для слему особливого розуму не потрібно і за ним можна приховати відсутність ідей, а п'яну агресію дуже просто можна міфологізувати до висот вже згаданої протестності, яка є просто модою, бо ж на дворі, як-не-як 21 століття (і навіть не 1968 рік).
В плані героїчного пробивання стін лобом океани прямолінійно орієнтуються на останній диск R.E.M (і деяких інших музперсонажів), місцями ще й взиваючи до неминучої слави мандолінок в треках останніх. Але якщо в R.E.M мандолінна бароковість закономірно сиділа в нюансах і була збочено-іронічною (зважаючи на голос Майкла Стайпа, який не намагається бути пафосно-героїчним), то в ОЕ – вона просто позаконтекстуальна і недоречна ("Небо над Дніпром", "18 хвилин", "Компас"). Пророк Вакарчук не може бути іронічним і збоченим, оскільки має сіяти вічне, добре та світле.
Тут характерно, що більшість бек-вокалів інших учасників ОЕ є достатньо іронічними (в "Я так хочу..." – то майже якась група Любе), але усе псує голос Вакарчука, який рогом намагається пробитись на вершини єдиноріжної героїзації і ніяк не може здатись без бою (той ж трек). Сам Вакарчук намагається інтонаційно іронізувати в "Орденах", але ті спроби лише ставлять його у позу голого короля. У тій голій персоні при бажанні можна знайти щось від клоуна, але якийсь цей клоун на пенсії і з радикулітом. В текстуальному плані він для чогось використовує алюзії на Цоя. Де Вакарчук сам пише тексти проскакують такі педофілійні штучки, як "хочу до тебе, як до матері немовля" (тут рекомендоване читання Р. Барта), або банальності а-ля "не буває в болоті смачної води" ("Більше для нас") чи "звільни мене обіймами" ("Компас").
Пам'ятає ОЕ й про свої старі здобутки, тому такі штуки, як блюзовість ("Більше для нас" – дорожній марш-кидок у стилі якогось Кріса Рі) і хаммонд, також намагаються докотитись до чогось доброго. Віражі на старі тексти та звуки також наявні ("Онлайн", "Надя", "Королева") – але якихось особливих деконструкцій старих сенсів там не чути. Електронічкою тут сильно не бавляться (інколи просто реконструюючи олдскульний саунд зі совкових фільмів про героїв), бо намагаються повернутись до гітарних джерел (ніби).
Загальна ліричність, безперечно, огортається страждальницьким (майже месіанським) пафосом та причитальним шкряботінням нігтями по шклу ("Dolce Vita"). Хоча найбільшими фокусами альбому стають треки "Ще один день" і бонусний "Ой, чий там кінь стоїть".
Перший – демонструє достатньо лубкову етнографічну ліричність, після якої ОЕ можна було б сміливо називати ВІА Кайдашева Сім'я. Знову варто зазначити, що загальна атмосфера треку є достатньо театральною, тобто усвідомлено-стьобною (замрієна лінивість кабарешного фортепіанка), але Вакарчук, як завжди усе псує своїми набридлими стукотами неба (варто нагадати, що саме за це Мойсей побачив Землю Обітованну лише здалека).
Другий – запихає етнографічність у психоделійні нариси і тут виникає резонанс між формою і змістом, оскільки в 70-ті чи 80-ті – це ще якось було зрозуміло, іронічно і легко, а тут Вакарчук самозакохано ну вже так валить по лобу своїм оркестрованим обухом, шо то просто армагедон на хуторі Дикі Черешні.
Та, і до чого тут Фелліні? Орсон Веллс колись сказав, що усі фільми Фелліні – це мрії провінційного хлопчика про Велике Місто. Тоді Вакарчук у творчій кризі може уявляти себе, хіба що велетенським Христом, якого гелікоптер мандрує на Римом у далеку далечінь. Вакарчук чекає Другого Пришестя, бо після нього в нього точно відкриється друге дихання. От й усі мрії.
Слова про сором – то пряма мова Вакарчука на презентації диску, завдання якого (за його словами) – "викликати в українського шоу-бізнесу почуття сорому, якщо він, звичайно, ще залишився". Соромно має бути Вакарчуку, який вже остаточно перетворився на українську версію російського актора Безрукова, який своїм сусальним голосочком проповідує катехизиси Царства Небесного і після Пушкіна та Єсєніна вже збирається зіграти Висоцького.
Вакарчук також поліз не в свою парафію. Краще б він лишався на території любовної лірики (яскравий приклад тутешня "Королева"), де він ще мав, що сказати, а не ліз перелазом у позу пропагандиста вищих цінностей, вважаючи, що ракенрол – ще живий ("З тобою") і що це – музика протесту. Тим більше, що Вакарчук замість того, щоб щось робити тут і зараз, лише спонукає до чогось у майбутньому, а це вже давня хвороба української поезії.
Вакарчук, не маючи міри, остаточно перетворився на етнографічний фейк. Підстаркуватий і допотопний (яким ще може бути попса-рок?), який може хвилювати лише дівчаток молодшого шкільного віку своїми героїчними рухами в позі дикого пафосу.
Оскільки, так звана протестність є фейком і нічого нового Вакарчук вже не може відкопати зі своїх талантів – наголос альбому частково робиться на так званий драйв, бо для слему особливого розуму не потрібно і за ним можна приховати відсутність ідей, а п'яну агресію дуже просто можна міфологізувати до висот вже згаданої протестності, яка є просто модою, бо ж на дворі, як-не-як 21 століття (і навіть не 1968 рік).
В плані героїчного пробивання стін лобом океани прямолінійно орієнтуються на останній диск R.E.M (і деяких інших музперсонажів), місцями ще й взиваючи до неминучої слави мандолінок в треках останніх. Але якщо в R.E.M мандолінна бароковість закономірно сиділа в нюансах і була збочено-іронічною (зважаючи на голос Майкла Стайпа, який не намагається бути пафосно-героїчним), то в ОЕ – вона просто позаконтекстуальна і недоречна ("Небо над Дніпром", "18 хвилин", "Компас"). Пророк Вакарчук не може бути іронічним і збоченим, оскільки має сіяти вічне, добре та світле.
Тут характерно, що більшість бек-вокалів інших учасників ОЕ є достатньо іронічними (в "Я так хочу..." – то майже якась група Любе), але усе псує голос Вакарчука, який рогом намагається пробитись на вершини єдиноріжної героїзації і ніяк не може здатись без бою (той ж трек). Сам Вакарчук намагається інтонаційно іронізувати в "Орденах", але ті спроби лише ставлять його у позу голого короля. У тій голій персоні при бажанні можна знайти щось від клоуна, але якийсь цей клоун на пенсії і з радикулітом. В текстуальному плані він для чогось використовує алюзії на Цоя. Де Вакарчук сам пише тексти проскакують такі педофілійні штучки, як "хочу до тебе, як до матері немовля" (тут рекомендоване читання Р. Барта), або банальності а-ля "не буває в болоті смачної води" ("Більше для нас") чи "звільни мене обіймами" ("Компас").
Пам'ятає ОЕ й про свої старі здобутки, тому такі штуки, як блюзовість ("Більше для нас" – дорожній марш-кидок у стилі якогось Кріса Рі) і хаммонд, також намагаються докотитись до чогось доброго. Віражі на старі тексти та звуки також наявні ("Онлайн", "Надя", "Королева") – але якихось особливих деконструкцій старих сенсів там не чути. Електронічкою тут сильно не бавляться (інколи просто реконструюючи олдскульний саунд зі совкових фільмів про героїв), бо намагаються повернутись до гітарних джерел (ніби).
Загальна ліричність, безперечно, огортається страждальницьким (майже месіанським) пафосом та причитальним шкряботінням нігтями по шклу ("Dolce Vita"). Хоча найбільшими фокусами альбому стають треки "Ще один день" і бонусний "Ой, чий там кінь стоїть".
Перший – демонструє достатньо лубкову етнографічну ліричність, після якої ОЕ можна було б сміливо називати ВІА Кайдашева Сім'я. Знову варто зазначити, що загальна атмосфера треку є достатньо театральною, тобто усвідомлено-стьобною (замрієна лінивість кабарешного фортепіанка), але Вакарчук, як завжди усе псує своїми набридлими стукотами неба (варто нагадати, що саме за це Мойсей побачив Землю Обітованну лише здалека).
Другий – запихає етнографічність у психоделійні нариси і тут виникає резонанс між формою і змістом, оскільки в 70-ті чи 80-ті – це ще якось було зрозуміло, іронічно і легко, а тут Вакарчук самозакохано ну вже так валить по лобу своїм оркестрованим обухом, шо то просто армагедон на хуторі Дикі Черешні.
Та, і до чого тут Фелліні? Орсон Веллс колись сказав, що усі фільми Фелліні – це мрії провінційного хлопчика про Велике Місто. Тоді Вакарчук у творчій кризі може уявляти себе, хіба що велетенським Христом, якого гелікоптер мандрує на Римом у далеку далечінь. Вакарчук чекає Другого Пришестя, бо після нього в нього точно відкриється друге дихання. От й усі мрії.
Исполнитель: Океан Ельзи
Альбом: Dolce Vita
Год: 2010
Лейбл: Україна
Жанр: Рок
Формат: MP3
Продолжительность: 00:58:00
Битрейт: 320 kbps
Размер: 120 Mb
1. Онлайн
2. Небо над Дніпром
3. Надя
4. Я так хочу
5. На лінії вогню
6. Більше для нас
7. Ордени
8. З тобою
9. Ще один день
10. Королева
11. 18 хвилин
12. Компас
13. Dolce Vita
летитбит
депозит
турбо
шарафлер
хотфайл
рапидшара
Популярные посты
Лента комментариев
андрофаги, генетичні людожери. і це доведений науковий факт, не емоції. це є базис. надбудовою до цієї напівзвірячою суті є патологчні брехливість,
AnShot, Вже побачив, що ти потрапив
Кина, потрапив.!
AnShot, Не можу вставити сюди нове запрошення. У нашій групі у фейсбуці є посилання у постах, та де купа обкладинок з альбомами які були залиті у
Кина, не пускає чогось
https://www.youtube.com/watch?v=O0wlMCoAQNQ