Катерина Василівна Білокур / Катерина Билокур (1900-1961) / Народная художница

Жизненный и творческий подвиг талантливой художницы Екатерины Васильевны Билокур не имеет аналогов в мировом художественном пространстве. Ее талант был даром природы, умноженным на ежедневный труд.

Екатерина Билокур родилась в с. Богдановка Полтавской губернии, когда именно – до конца не выяснено. Официальной датой рождения было в конечном итоге признано 25 ноября 1900 г. Приблизительно в 6-7 лет Катерина Билокур научилась читать. Отец и дед, что сначала помогали ей в этом, были удивлены рвением и успехами девочки. На семейном совете было решено: к школе Катрю не отдавать, поскольку читать она и так умеет, а экономия одежды и обуви огромна. Лучше посадить ее за прялку. Не получив даже начального школьного образования, Катерина Билокур училась сама: овладела грамотой, много читала. А душа хотела чего-то недосягаемого.

Где-то в 1922-1923 гг. Екатерина Билокур прочитала о Миргородском техникуме художественной керамики. Слово «керамика» оказалось незнакомым, а вот «художественной» было понятным. В первый раз покинув Богдановку, Катерина Билокур отправилась в Миргород. ее багаж состоял из двух рисунков: «копия из какой-то картинки» и дедовский дом с натуры, – выполненных уже не на холстине, а на специально приобретенной для этого бумаге. Рисунки должны были засвидетельствовать, что девушка действительно имеет талант, достаточный для вступления в техникум. Но разговор закончился сразу, как только оказалось, что она не закончила семилетку. На рисунки даже не глянули.

Невзирая ни на что, рисовать Катерина Билокур не бросила. Еще более рьяно взялась за работу с надеждой повторить попытку. В 1928 г. она опять решила попробовать свои силы, в этот раз в Киевском театральном техникуме. Однако и здесь появился вопрос об отсутствии школьного образования. После очередной неудачи Катерина Билокур начинает овладевать непростым малярным ремеслом сама. Акварелью и карандашом она всегда работала мало и неохотно, больше всего привлекали масляные краски. Кисти делала сама – выбирала из кошачьего хвоста волоски одинаковой длины: 9, 12 или 36. Для каждой краски была своя кисточка. Хотя Катерина Билокур и научилась рисовать сама, наставники в овладении масляной живописью у нее все-таки были. Кто-то научил ее грунтовать полотно, потому что сначала она пыталась писать непосредственно на полотне, но картины быстро темнели и жухли. Художественная манера Билокур сформировалась еще в начале 30-х годов и почти неизменной оставалась во все творческие годы.

1939 год определил последующую судьбу художницы. Катерина Билокур услышала по радио песню прославленной Оксаны Петрусенко. Пораженная песней и голосом Екатерина послала письма певице, где рассказала всю свою жизнь, а в конце попросила помочь ей, необразованной женщине, стать художницей. Вложенный в конверт вместе с письмом рисунок на кусочке полотна – калина, поразил Оксану Петрусенко. Она посоветовалась с друзьями – Касияном, Тычиной, поехала в Центр народного творчества, где и изложила суть дела. В Полтаву поступило распоряжение: съездить в Богданивку, найти Катерину Билокур, поинтересоваться ее работами. В 1940 г. в Полтавском доме народного творчества открывается персональная выставка художницы-самоучки из Богданивки Катерины Билокур, которая состояла из 11 картин. Успех был огромен. Зрители были очарованы невиданными до сих пор художественно совершенными цветочными композициями, преисполненными мощной поэтической силы.

После Полтавы выставка экспонировалась в Киеве, а автора премировали поездкой к Москве. Катерину Билокур в этом путешествии сопровождал В. Хитько. Художница посетила Третьяковску галерею, Пушкинский музей, музей Ленина. Некоторое время после этой поездки она не могла писать. Но, успокоившись, снова и снова изображала цветы, которые не могла не писать, потому что лучше их для Екатерины Билокур не было ничего в мире. В 1941 г. она создала свои знаменитые «Полевые цветы». В годы оккупации Катерина Билокур почти не рисовала. И все же 1942-1943 гг. создала одну из лучших композиций «Цветы на голубом фоне», которую подарила Киевскому музею Т. Шевченко. После освобождения Украины с новым запалом начала творить, хотя не хватало красок, полотна, – эта крайняя бедность сопровождала Катерину Билокур все следующие годы. Через два года художница приворожила своих почитателей еще одним шедевром – «Декоративным панно».

В 1956 г. Екатерине Билокур присвоено звание Народной художницы УССР. У нее художницы появляются ученики: Ольга Бинчук, Тамара Ганжа, Галина Самарска. Мысль переехать в Киев так и осталась мечтой. Два последних года жизнь Катерина Билокур почти не работала. Все острее, более болезненно подступала страшная болезнь, полечиться в больнице не могла, потому что болела мать, которую необходимо было присматривать. Тяжело доживала свои последние месяцы, недели, дни, на земле гениальная личность, одна из выдающихся фигур XX века художница Екатерина Билокур. Здоровье ее с каждым днем ухудшалось. 10 июня 1961 г. ей сделали операцию на ногах. То ли неудачную, или уже тщетную, но в тот же день художнице не стало.

Дом Билокуров в Богдановке – давно уже Музей-усадьба Екатерины Билокур. Здесь и она сама, с розами – скульптура работы Ивана Билокура, племянника художницы, сына ее брата Григория Васильевича. Вокруг ее картин и до сих пор продолжаются споры: одни склонны считать ее произведения космогоническими, другие относят их к декоративно прикладным, третьи квалифицируют как высокохудожественные профессиональные самобытные творения. Как ни странно, мы сами сделали Екатерину Билокур «загадочной», называя «необразованной крестьянкой», даже когда шла речь о ее наилучшем творческом всплеске, расцвел умению, мастерству, интеллекту. А эта «необразованная крестьянка» цитировала по памяти не только поэзию Шевченко, но и Пушкина, Лермонтова, Тургенева, ссылалась на Гоголя, Горького… К тому же она была носителем многовековых художественных традиций нашего народа, выразителем его, высокого интеллекта, благородного характера, влеченья, к красоте, добру, трудолюбия

Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області), коли саме до кінця не з'ясовано. Офіційною датою її народження було, зрештою, визнано 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Це було логічніше за все, адже - це день святої великомучениці Катерини.

Приблизно у 6-7 років Катерина навчилася читати. Батько й дід спочатку допомагали їй у цьому, але були здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. На сімейній раді було вирішено - у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття - величезна. Краще посадити її за прядку.

Коли саме майбутня художниця почала малювати - сказати важко, але, очевидно, це відбулося в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як вважали родичі, заняттям і суворо заборонили малювати. Від тоді дівчинці доводилося творити потайки.

У 1922 чи 23 році Катерина Білокур (за однією версією - у календарі, за іншою - у часописі "Радянське слово") прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Слово "кераміка" виявилося для неї незнайомим, а от слово "художній" було зрозумілим. Уперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. ЇЇ багаж складався із двох малюнків: "копія з якоїсь картинки" і начерк дідівської хати з натури, - виконаних уже не на полотнині, а на спеціально придбаного для цього випадку папері. Малюнки повинні були свідчити, що дівчина, справді, має талант, достатній для вступу до технікуму. Але розмова у Миргородському технікумі закінчилася одразу, як тільки виявилося, що дівчина не закінчила семирічки. На малюнки Каті навіть не глянули.

Незважаючи ні, на що, малювати Катерина не кинула. Вона ще завзятіше взялася за роботу, із надією повторити спробу. У 1928 році вона знову вирішує спробувати свої сили. Цього разу у Київському театральному технікумі. Однак і тут розмова закінчилася на документі про шкільну освіту.

Після чергової невдачі, Катря Білокур починає опановувати непросте ремесло художника сама. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому й картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні й фанері. Аквареллю й олівцем вона завжди працювала мало і неохоче. Художницю найбільше приваблювали олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їх назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий... Це її улюблені фарби. Пензлі вона робить сама - вибирає з котячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної барви свій пензлик.

Наставники в оволодінні масляним живописом у Катрі Білокур усе-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Можливо, їй допоміг учитель Іван Григорович Калита, теж художник-аматор, а, можливо, - іконописець із Cмотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. У 1934 Катя Білокур створює свою "Берізку" - одну із трьох картин, які принесли їй світову славу. Через рік народжується "Квіти над тином" - інший прославлений шедевр.

1939 рік визначив подальшу долю художниці. Гостюючи у сестри Люби Тонконіг, Катя почула по радіо пісню "Чи я в лузі не калина була?" у виконанні прославленої Оксани Петрусенко. Вражена піснею й голосом Катерина, посилає листа співачці. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна - калина, вразив Оксану Петрусенко. Вона радиться із друзями - Касіяном, Тичиною, іде у Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження - з'їздити у Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами.

І от у село приїжджає Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Вражений роботами, декілька картин він забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову. Було вирішено негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур, яка складалася з 11 картин.

Успіх величезний. Катерину Білокур преміюють поїздкою до Москви. Її супроводжує Володимир Хитько. Художниця відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Головне враження - "малі голландці", художники-передвижники і французькі імпресіоністи. Якийсь час після цієї поїздки вона не могла писати. Але заспокоївшись, вона знову й знову пише квіти, які не може не писати, тому що краще за них немає нічого у світі. У 1941 році Катря Білокур створює відомі "Польові квіти".

Почалась війна. У 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай - запропонувати виставку і закупити картини. До речі, саме завдяки його старанням цей музей має найкращу колекцію робіт Катрі Білокур.

Одна за одною створює художниця свої прославлені картини - "Декоративні квіти" (1945), "Привіт врожаю" (1946), "Колгоспне поле" (1948-1949), "Цар Колос (1949), "Сніданок" ("Снідання") (1950), "Квітка і берізка ввечері" (1950), "Кавун, морква, квіти" (1951), "Квіти і виноград" (1953-1958), "У Богданівці на Загреблі" (1955), "Георгіни" (1957), "Півонії" (1958), "Натюрморт із колосками і глечиком" (1958-1959), "Букет цвітів" (1959)…

Квіти художниця писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні о осінні - така картина створювалася природньо, з весни до осені. Працювала самозабутньо, але не поспішаючи. Була творцем пейзажів і портретів.

Повоєнна біографія богданівської письменниці дещо краща. У 1949 році була прийнятв до Спілки художників України, у 1951 - нагороджена орденом "Знак пошани", одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а 1956 року - Народного художника України. Твори Катерини Білокур регулярно регулярно експонують на виставках - у Полтаві, Києві, Москві та інших містах.

Три картини Білокур - "Цар-Колос", "Берізка" і "Колгоспне поле" - були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі 1954 року. Тут їх побачив Пабло Пікасо. Весь світ облетіли його слова: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!" Він порівнював Катерину з іншою великою художницею-самоучкою - Серафін Луїз із Сандлі.